Жінки душі моєї. Про нетерплячу любов, довге життя і добрих чаклунок

Ісабель Альєнде народилася 1942 року в Перу. Раннє дитинство провела в Чилі, в отроцтві і юності жила у Болівії, у Лівані. Після військового перевороту в Чилі 1973 року експатріювалася у Венесуелу, а з 1987 року живе як емігрантка в Каліфорнії. Називає себе «вічною іноземкою». Розпочала свою літературну кар'єру в журналістиці у Чилі і Венесуелі. У 1982 році її епічний дебют «Дім духів» став одним з легендарних романів латиноамериканської літератури. За ним з'явилося багато інших, і всі вони здобули міжнародний успіх. Її твори було перекладено сорока мовами і продано понад сімдесят мільйонів примірників: вона є найбільш читаною іспаномовною письменницею. Альєнде отримала понад шістдесят міжнародних нагород, серед них – Національну літературну премію Чилі у 2010 році, датську Премію Ганса Крістіана Андерсена (2012) – за трилогію «Спогади Орла і Ягуара», а 2014 року – Президентську медаль Свободи, найвищу цивільну відзнаку США. 2018 року Ісабель Альєнде стала першою іспаномовною письменницею, нагородженою медаллю пошани National Book Award у Сполучених Штатах – за значний внесок у красне письменство. «Дім духів», «Про кохання і морок», «Ева Луна», «Оповідки Еви Луни», «Нескінченний план», «Паула», «Афродіта», «Донька фортуни», «Портрет сепією», «Місто чудовиськ», «Моя вигадана країна», «Королівство Золотого дракона», «Зорро», «Ліс пігмеїв», «Інес душі моєї», «Сума днів», «Острів у глибині моря», «Щоденник Маї», «Гра у Ripper», «Японський коханець», «Там, за зимою», «Довгий пелюсток моря». Ісабель Альєнде поринає у спогади і пропонує нам зворушливу книжку про її ставлення до фемінізму і того факту, що вона є жінкою. «Кожен прожитий рік і кожна зморшка розповідають мою історію», – велика чилійська письменниця запрошує нас супроводити її у хвилюючій мандрівці, в якій переглядає свою життєтворчість. Розповідає про дуже важливих у її житті жінок: рідних Панчіту, Паулу, літагента Кармен Бальсельс, за якими тужить; видатних письменниць, бунтарок у мистецтві, зокрема Вірджинію Вулф, Маргарет Етвуд та Ів Енслер; а ще безіменних жінок, які пережили насильство, однак, сповнені гідності і відваги, підводяться і йдуть уперед. Усіх тих, хто незмінно супроводжував її по життю та її надихають: жінки її душі. Вона міркує про рух #MeToo, про нещодавні соціальні заворушення в її рідній країні і про тривожну ситуацію, в якій усі ми живемо з приходом пандемії. І все це – не втрачаючи тієї характерної для неї пристрасті до життя і наполягаючи, що попри вік завжди є час для любові. Хай та що, доросле життя треба проживати, відчувати і насолоджуватися ним на повну силу.